“Боротьба триває, тому важливо підтримувати зв’язок між поколіннями” – син ветерана УПА Орест Шевчук

32 дні у камері смертників, посивіле у 22 роки волосся та справжнє пекло сталінських таборів, – такою є історія ветерана УПА Ярослава Шевчука, яка захоплює силою боротьби та незламністю духу героя-націоналіста.

14 жовтня Україна відзначала потрійне свято, – релігійне свято Покрови пресвятої Богородиці, День захисника України та 76-ту річницю заснування Української повстанської армії.

У Києві пройшов марш, в якому взяли участь понад 10 тисяч націоналістів із різних організацій. Тисячі людей з націоналістичними прапорами пройшли центральними вулицями столиці й завершили ходу на Європейській площі. Загалом, в різних містах України в цей день пройшли урочистості, покладання квітів до пам’ятників героям національного руху, вшанування загиблих героїв, тих, хто боровся колись і тих, хто продовжує цю боротьбу сьогодні, захищаючи рідну країну від загарбників.

Наш край багатий героями, людьми, які варті того, щоб схиляти голову перед їхніми здобутками, варті, щоб із них брали приклад наступні покоління. Про одного з таких героїв йтиме мова у нашій публікації.

Він потрапив до лав української повстанської армії у 20-річному віці на Івано-Франківщині. Туди тоді пішли багато хлопців, чимало з яких поклали своє життя в такому юному віці. Були й такі, хто під час наступу Червоної армії, рятувались втечею, – покинули рідну землю, рятуючи власні життя. Але він тоді сказав, – “ні, я залишуся тут”. Такими були слова молодого, але сильного духом хлопця – Ярослава Шевчука.

Він залишився та продовжив свою боротьбу. Але незадовго після того, в 1944 році, Ярослав потрапляє в полон військ НКВС. Трибуналом його засуджують до смерної кари.

“32 дні він провів у камері смертників. Під час зачитування вироку мій батько посивів, – у віці 22 років…” – згадує син засудженого упівця Орест Шевчук.

Смертну кару тоді замінили на десять років каторги. Але перше сиве волосся на все життя закарбувалось в пам’яті Ярослава, як спогад про смерть, що чатувала на нього зовсім поруч. А після того було пекло сталінських таборів…

Важко усвідомити в теперішній час, наскільки сильними духом були такі люди, які попри все не зламались, не відреклись від своїх переконань і все життя продовжували свою боротьбу.

У 1964 році Ярослав Шевчук, разом з жінкою та сином (Орестом Шевчуком) переїхали на постійне місце проживання до Дрогобича. Тут вони жили до кінця своїх днів. Останні роки свого життя Ярослав Шевчук вів активну громадську діяльність, займався перезахороненнями загиблих героїв, пошуками повстанських криївок. Він продовжував робити те, – що було для нього сенсом життя, – пропагувати національні цінності та доносити їх до молодого покоління.

У 2007 році, указом президента України Віктора Ющенка, Ярослава Шевчука нагородили державною нагородою “За заслуги” ІІІ ступеня. Нагороду, замість батька поїхав отримувати його син, – заслужений тренер з кік-боксингу, Орест Шевчук. А вже у 2008 році, незадовго після смерті дідуся, його онук Андрій Шевчук, тренер СОК “Еней”, на той час вже чемпіон світу з кікбоксингу, здобуває звання майстра спорту міжнародного класу.

Сьогодні Шевчуки виховують нове покоління чемпіонів-захисників. І син, і онук відомого ветерана УПА є тренерами з кікбоксингу та рукопашного бою. Вони з гордістю згадують нелегкий життєвий шлях свого батька та дідуся і щороку вшановують пам’ять про його життєву боротьбу.

Цьогоріч до вшанування пам’яті Ярослава Шевчука на його могилі, долучились і атовці, побратими Андрія Шевчука.

 

“Мета нашої акції – об’єднання поколінь. І мій батько боровся за Україну, і ті хлопці, які зараз воювали чи воюють на сході, також борються. Часи різні, можливо боротьба інша зараз, але мета – одна і та ж. Тому важливо підтримувати цей зв’язок між поколіннями” – наголошує Орест Шевчук.

Боротьба українських повстанців проходила не тільки у збройній площині. Одним із найважливіших її фронтів було ідейне протистояння, відповідно вся діяльність ОУН та УПА була спрямована в першу чергу на зміну свідомості українського народу, виховання його на прикладах героїзму та самопожертви. Тому таке важливе місце в діяльності цих структур відводилося питанню збереженню пам’яті про визвольну боротьбу. Цю пам’ять, незважаючи на протиріччя в обговореннях питань націоналізму, варто берегти усім нам, як важливу складову української історії.

Спілкувалась Ніна Федько