Чи буде Нафтуся черговим піаром на виборах?

Нафтуся – головне багатство міста-курорту. Саме ця вода, відкрита і досліджена багато років тому фармацевтом Теодором Торосевичем, зробила Трускавець відомим на весь світ курортом.

Її п’ють задля лікування, її вживають для профілактики. На її дослідженнях захистилось чимало науковців.

А ще – з року в рік вона є незмінним пунктом для піару політиків на виборах. Місцевих і не тільки.

Здебільшого, кожен, хто мітить виграти вибори, у свою передвиборчу програму включає пункт, який звучить приблизно так «Поверну Нафтусю громаді!»

Ніхто не вдається в деталі: як він буде це робити? Які правові механізми застосовуватиме? За які гроші це робитиме? Та найважливіше – чи взагалі реально це?

Головне – гарне гучне гасло, аби показати себе борцем і захисником громади.

Нафтусю у трускавчан «вкрали», «продали», «віддали в руки зайдам» і т.д. – такі звинувачення можна почути доволі часто. А чим ближче до виборів – тим частіше вони лунають.

Особливо зараз, коли Нафтуся стала платною безпосередньо в самому бюветі.

Повернімось трохи до історії.

Почати варто з того, що Нафтуся громаді міста ніколи не належала. Так, Конституція гласить, що надра держави є власністю народу. Але, по факту, видобуванням та реалізацією вод трускавецьких родовищ саме місто (в особі міської ради) ніколи не займалось.

До незалежності України, в час СРСР мінеральні води курорту перебували в управлінні профспілок.

Ще в 90-х роках відбулась приватизація профспілкового майна, до якого належало чимало курортних об’єктів – це і бювети, і профспілкові санаторії, бальнеологічні лікарні і тд. Так гідромінеральна база курорту опинилась в руках приватної структури – тоді ще ЗАТ «Трускавецькурорт».

Наскільки законною була ця оборудка – питання спірне. Багато років поспіль питання приватизації гідромінеральної бази та бюветів (того, що найбільше болить) піднімались місцевими активістами та депутатами. Неодноразово мова йшла про те, що треба судитись і намагатись взяти Нафтусю під контроль міста. Але, десятиліттями далі розмов мова не зайшла. Та й загальнодержавна практика приватизації профспілкового майна свідчить про те, що добитись справедливості і повернути все назад (навіть багаторічними судами) практично нереально.

Факт залишається фактом – гідромінеральна база – опинилась в приватних руках і ради тому дати не зміг жоден із мерів Трускавця.

Залишилось одне з двох – воювати з приватною структурою, яка видобуває і реалізовує води трускавецьких родовищ, або ж шукати конструктивного діалогу.

Довгий час воювали. Намагались створювати комунальну ГГРЕС (гідрогеологічно режимну експлуатаційну станцію), яка мала б стати альтернативою приватного ГГРЕСу (того, що був підрозділом «Трускавецькурорту») і могла б претендувати на ліцензію з видобутку води.

В кінцевому результаті – комунальне підприємство ГГРЕС створили ще при Левові Грицаку, та запрацювало воно лише формально, на папері. До речі, на папері таке КП існує й по сьогоднішній день. От лиш омріяну роботу воно не зробило ні тоді, ні зараз. Адже гучні гасла і обіцянки комунальної Нафтусі – на ділі виявились вкрай проблематичною ідеєю.

А в час керівництва містом Руслана Козира, відносини «Трускавецькурорту» і міста загострились ще більше. Влада намагалась «нагнути» монополіста, та в результаті нічого доброго з того теж не вийшло.

З однієї сторони «Трускавецькурорт» був найбільшим роботодавцем міста та найбільшим платником податків до місцевого бюджету. З іншої – товариство показало себе недобросовісним і роками дбало не так про курорт, як про наповнення кишень власників, – кінцевих бенефеціарів. Санаторії-тисячники, доведені до зубожіння, закрили, в ремонт бюветів грошей теж не вкладали.

Але жодні війни та «хрестові походи» з плакатами, протестними акціями і гаслами «Повернемо Нафтусю громаді», які періодично організовувались перед виборами – ні позитивного результату, ні добра місту не принесли.

Спроби конструктивної співпраці з «Трускавецькурортом» розпочались вже при чинній каденції влади. Намагались створити спільне підприємство між містом та «Трускавецькурортом», яке мало б займатись видобутком та реалізацією вод трускавецьких родовищ.

ПрАТ «Трускавецькурорт» створив нове товариство «Трускавецькі лікувальні води» в 2016 році, яке й мало б співпрацювати з містом. Йому передали гідромінеральну базу, надкаптажні споруди, бювети та ліцензію на видобуток вод (дійсну до 2035 року).

Був шанс взяти Нафтусю під контроль міста, хоча б наполовину.

На жаль, чи на щастя, цим планам також не судилось відбутись. Питання довго затягувалось, через відсутність одностайної позиції між депутатами, через протести опозиції та активістів міста.

«Трускавецькурорт» на той час дотував новостворене підприємство, а воно грузло в боргах, адже за воду в місті справно платять далеко не всі – менше третини існуючих санаторно-курортних закладів.

А «святе місце довго пустим не буде». Так «Трускавецькурорт» не дочекавшись співпраці з містом – продав ТОВ «Трускавецькі лікувальні води» новим власникам.

Тут посипались чергові звинувачення – «продали Нафтусю», «місто продало бювет і воду» і тд. Насправді ж одна приватна структура продала своє майно іншій, на що ні влада, ні депутати, ні активісти, ні місцеві мешканці, як би того не хотіли, вплинути не змогли б.

Ідея спільного підприємства канула в лету. «Трускавецькі лікувальні води» отримали нових власників. Розпочалась нова сторінка в житті курорту.

І сторінка розпочалась не з приємного. Адже вода в бюветі стала платною.

Те, що кілька років намагався зробити «Трускавецькурорт», нові власники «Трускавецьких лікувальних вод» втілили за декілька місяців.

Безкоштовною Нафтуся ніколи не була.

Коли люди їздили до Трускавця по путівках, вартість води завжди включалась у вартість путівки. Згодом санаторно-курортні заклади заключали договори з «Трускавецькурортом», а потім з «Трускавецькими лікувальними водами» і платили за воду.

Але в той час, як сумлінні заклади міста платили за споживання Нафтусі своїми гостями, то приватний сектор пив її на халяву. Ніхто не задумувався над тим, як воду видобувають, як її щоденно перевіряють в лабораторії, які маніпуляції потрібно провести, аби вода від джерела по мінералопроводах потрапила у куманець (поїльничок) кінцевого споживача. Готовою. Належно підігрітою.

Не задумувались скільки людей щоденно задіяно в цьому процесі. І скільки коштують ці роботи. Не задумувались, бо це ніяк не торкалось кінцевого споживача. Він вільно приходив до бювету, набирав воду та вживав її.

Були й такі, хто мив куманці Нафтусею. Бо, як не крути, але безкоштовний продукт люди цінувати не вміють.

«Якщо б всі санаторно-курортні заклади міста сумлінно сплачували нам за воду,  питання введення плати у бюветі взагалі не стояло б» – про це неодноразово казав директор ТОВ «Трускавецькі лікувальні води» Андрій Тарнавський.

Але по факту за воду платили близько 26 закладів, з майже 80-ти існуючих.

Введення плати за воду безпосередньо в самому бюветі відчулось усіма без виключення.

Чи могла вплинути на це влада? Ні. Єдиний вплив, який має місцева влада – це встановлення ставки податку на землю, адже землі під об’єктами «Трускавецькурорту», а тепер «Трускавецьких лікувальних вод» належать місту.

Рада звернулась до Антимонопольного комітету, аби той перевірив, наскільки обгрунтованою є нова вартість Нафтусі в бюветі. Рада може ініціювати звернення до Державної служби геології та надр України – з метою контролю за належною експлуацієюю джерел і збереженням гідромінеральної бази.

Всі інші рішення, звернення, які приймала чи прийматиме міська рада, для приватної структури мають виключно рекомендаційний характер.

Так, можливо введення плати за воду в бюветі зіграло не на руку курорту. Є люди, які сприйняли це вкрай категорично. Хоч в загальному бюджеті витрат середньостатистичного курортника, плата за воду не грає суттєвої ролі. Зрештою добове вживання Нафтусі рівносильне вартості горнятка кави у кафе.

А люди, які роками приїжджають сюди на лікування і особисто відчули дію унікальної трускавецької Нафтусі на власному здоров’ї, – приїжджатимуть і надалі.

Наближаються чергові місцеві вибори. Кандидати вже чубляться між собою та готуються офіційно заявитись до участі в політичних перегонах. Відповідно пишуться програми, всипані перлами-обіцянками для виборців.

Але здебільшого кандидати наші міряються не здобутками і планами.  Вони поливають брудом опонентів, бажаючи на їх фоні виглядати білішими та пухнастішими. Так і Нафтусі перепадає – мовляв “вони гідромінеральну базу занедбали, та й взагалі Нафтуся при них вже не та. От я прийду і все виправлю, і Нафтусю врятую і курорт при мені процвітатиме”.

Що обіцятимуть цього разу виборцям? Повернути Нафтусю громаді? Зробити її абсолютно безкоштовною? Знизити її вартість? Запустити в роботу комунальну ГГРЕС? Відновити “занедбану” гідромінеральну базу?

Те, що Нафтуся була і буде складовою кожної програми – це факт. І це правильно, адже це головний скарб нашого міста. Але будьмо обережні у використанні її, як політичного гасла і не ведімось на пустослівні обіцянки повернення того, що ніколи нам не належало.

Ніна Федько